– Мені 57 років, але я ще працюю. Все по хазяйству на мені. Чоловік на пенсії вже сидить – не працює. Я тоді заслабла була трохи і тут чоловік приїжджає від брата із села і заявляє: – Приїдеш, навіть поїсти нічого! Лежиш? Вже курку зготувати і макарони відварити, невеликий труд!..
-Дочка мене не зрозуміла, син теж досить різко висловився, але я все одно вирішила: розлучаюся, набридло все, хоч те що лишилося, прожити для себе, – говорила Алла Романівна подругам.
-Вся життя майже пройшло, стільки років разом. Може пройде якось, з ким не буває, ну трохи у вас є непорозуміння… та помиритеся, – хитають головою приятельки.
-В тому й річ, що життя “майже” пройшло, але не повністю ж. Мені 57 років, я ще навіть працюю. Але терпіти просто більше не хочу.
Алла була заміжня більше 30 років. У них з Костянтином двоє дітей, синові 31 рік, доньці – 28. Донька вийшла заміж 3 роки тому, в минулому році створила сім’ю, народився синочок. Діти Алли Романівни живуть окремо, обидві родини взяли собі по однокімнатній квартирі… А в батьківській родині почалися негаразди.
-Костя завжди був непростий чоловік, про таких кажуть – важкий. Міг мовчати тижнями, сопе ходить, злиться, а на що – спробуй вгадай.
Поки росли діти і Алла Романівна від чоловіка матеріально залежала, вона якось мирилася з його характером, з байдужістю, з деякими звичками. Потім, коли діти один за іншим з дому юркнула, вона з чоловіком бачилася лише вечорами і у вихідні, та й то, Костянтин часто проводив час з друзями або у свого брата в селі.
-Я в те село їздити не любителька була із самого початку. Я звикла до міста. Спочатку ми з цього приводу теж сварилися, а потім перестали: так склалося, що у кожного є свій якийсь простір, ну й добре. Я чоловіку не намагалася спеціально казати робити те, що мені цікаво. Ну а він перестав мені надокучати своїм селом, рибалкою і всім іншим. Останні пару років жили ми й зовсім, як сусіди.
-А потім Костянтин вийшов на пенсію. І став проводити більше часу вдома. Тільки звичок своїх не змінив, вечерю приготувати? Посуд помити? Речі в пралку закинути? Ні, ми цього не можемо, це повинна робити дружина, дружина ж звикла, вона ж десятки років цим займалася!..
-Але ти ж тепер вдома більше часу проводиш, – спробувала поговорити з чоловіком Алла, – міг би і зробити.
-Так, я проводжу більше часу вдома, – різко відповів чоловік, – але для тебе що змінилося? Раніше ти все це робила без звуку, а зараз з принципу не хочеш? Щоб мені життя медом не здавалося?
-Ось і поговорили, чесно кажучи, я вже тоді про розлучення почала замислюватися. Ну нічого ж нас не пов’язує, разом нічого не тримає.
Але потім чоловік захв*рів. Алла залишила думки про розлучення, доглядала, піклувалася, ночами не спала: в лікарні на стільці не поспиш. Після одужання чоловік якось пом’якшав.
-Хоча як пом’якшав, – усміхається Алла Романівна, – він від мене залежав. А допомагати по дому і нічого не робити можна було на законних підставах: я ж хворію, мені треба частіше відпочивати, мене треба берегти.
А потім зляrлa сама Алла. Костянтин на той час уже зовсім вuдyжaв.
-І як завжди, – каже Алла подрузі, – доньці – ніколи, у неї дитина, синові ніколи, у нього робота. А чоловік в селі у брата був. Тільки й сказав по телефону: захв*ріла – вunuй пігулку і полеж.
А коли Костянтин приїхав додому, то замість того, щоб поцікавитися, а як дружина, а чи стало їй краще, чоловік пройшов до холодильника і невдоволено заявив:
-Приїдеш, навіть поїсти нічого! Лежиш? Вже курку зготувати і макарони відварити, невеликий труд!
-Невеликий труд? – перепитала Алла, – Так зроби. А на мене можеш більше не розраховувати. Ми чужі зовсім чужі. Зі мною щось станеться, а ти будеш репетувати, що у тебе шкарпетки чисті закінчилися? І взагалі, я з тобою розлучатися буду.
Костянтин, ймовірно, розповів про настрої подружжя комусь із дітей. Першою зателефонувала дочка:
-Мамо, це що за новини? Ти що? Куди розлучатися? А батько? А як він буде жити? А квартира?
-Тобто дочку цікавила не я, а квартира і то, як буде жити її батько, – обурена Алла Романівна, – а що квартира? Квартира моя, спадкова. А як він буде жити – його справа. Нехай до брата в село їде.
-Він роками вкладався в сім’ю, тому і не нажив ніякої власності, – висловився син, – з твого боку непорядно виставляти його з дому отак.
-Тобто, – поцікавилася у сина Алла Романівна, – до мене можна отак ставитися? Я своєї думки права мати не маю? Син, прости, але це моє особисте життя, тебе вона ніяк не стосується, навіть, якщо це твій батько. І крапка.
Поки Костянтин живе в квартирі Алли, заяву на розлучення подано. Діти з матір’ю спілкуються холодно, ледь розмовляють, для них пот*рпіла сторона – батько.
А ви що думаєте?