З дорогого автомобіля вийшов спортивного вигляду чоловік. Відчинив задні дверцята, допоміг вийти жінці. Кілька секунд він милувався її красою, поцілував, і став діставати з машини всілякі пакети. Вони піднялися сходами і зайшли у величезний котедж. – Юлю, куди все це віднести? – У мою спальню. Костянтин розумів, зараз знову буде серйозна розмова
З дорогого автомобіля вийшов спортивного вигляду чоловік. Відчинив задні дверцята, допоміг вийти жінці. Кілька секунд він милувався її красою. Ніжно поцілував, і став діставати з машини всілякі пакети з яскравими логотипами відомих фірм. Вони піднялися сходами і зайшли у величезний котедж.
-Юлю, куди все це віднести?
-У мою спальню.
Чоловік пружною ходою піднявся на другий поверх. В одну з численних кімнат склав пакети.
Коли знову з’явився в коридорі, вона вже чекала його з милою посмішкою на обличчі, що пахне луговою свіжістю. Взяла за руку і потягла в спальню.
Вони просто лежали в ліжку. Вона притулилася до нього. Він розумів, зараз знову буде серйозна розмова, а цих розмов так не хотілося. Повернувся до неї:
-Юлю, півгодини просто відпочиваємо.
-Добре, Костику! – ніжно проворкувала вона.
Він прикрив очі і став згадувати своє життя. Не все, а останні два роки.
А два роки тому Іван Васильович Кривенко, один з найбагатших людей міста, взяв його, колишнього військового, до себе особистим водієм, а за сумісництвом і охоронцем.
Зарплата була дуже непогана. Дружина, Настя, задоволена. Гроші, важко накопичені ним за час служби, вже закінчувалися. Велика квартира, правда, не в центрі, хороша машина – грошей коштували. Син, Тарасик, тоді, як раз в школу пішов.
Господар був людиною похилого віку, п’ятдесят п’ять уже виповнилося. До того ж заслаб. Костянтин мріяв пропрацювати на цій спокійній роботі до старості.
Але спокійною робота була лише перші три дні. А потім він побачив дружину господаря. Їй було всього двадцять п’ять, і вона була шалено красива.
Він намагався не дивитися на неї при зустрічах. Але їх погляди все одно перетиналися. І в її погляді також відчувалося захоплення.
Через три місяці господар зліг. Костянтин кожен день їздив навідати його, іноді возив до нього дружину.
І ось в черговий раз він повернувся в котедж господаря з Юлею і… загалом, вони стали коханцями.
Івану Васильовичу ставало все гірше. Грошей у нього було дуже багато. Розпоряджалася Юля ними на свій розсуд. До чоловіка були приставлені всі можливі доглядальниці.
Близько року пролежав Іван Васильович і його не стало.
Розкрили заповіт. Велика частина нерухомості перейшла дорослим дітям від попереднього шлюбу. Юлі дістався цей котедж, три магазини і рахунок в банку на дуже кругленьку суму.
Самого Костянтина відправили в двомісячну оплачувану відпустку. Він звозив дружину і сина на море. Кожен вихідний їздили на природу. Не життя, а рай. Але чомусь все частіше і частіше вставав перед очима образ Юлі.
Дружина була старше Юлі на якісь шість років. Але трохи розповніла і недбало одягнена дратувала все більше і більше…
Подзвонила Юля на сорок перший день:
-Костю, досить відпочивати пора на роботу.
-Юлю, я так скучив.
-Ти не уявляєш, як я скучила.
Тепер їм не треба ні від кого приховувати свою любов, крім дружини Кості. Той віддавав їй всю свою місячну зарплату, і вона терпіла постійні багатоденні “відрядження” чоловіка.
Але сталося те, що й повинно було статися – Юля завагітніла. Життя без Костянтина вона вже не уявляла. Та й він без неї – теж.
Костянтин встав з ліжка, поцілував Юлю:
-Я пішов, – знову поцілував. – Скоро ми будемо разом назавжди.
На автомобілі дорога між двома будинками займала зазвичай не більше десять хвилин. Але сьогодні це була не тільки дорога між будинками, але і між двома жінками.
-Привіт, Настя! – поцілував у щоку. – Тарасик де?
-На вулиці.
-На, – витягнув з кишені пачку купюр. – Я тобі гроші приніс.
Дружина взяла їх і поклала в сервант.
-Їсти будеш?
-Ні, – трохи помовчав. – Настю, нам потрібно серйозно поговорити.
-Давай поговоримо!
Вони сіли за стіл, кілька хвилин дивилися один на одного, перш ніж Костянтин заговорив:
-Настю, у мене є інша жінка.
-Я знаю, – на диво спокійно відповіла дружина. – Що ти з цієї Юлькою любов ще при її чоловіку крутив – я теж знаю.
-І ти про це спокійно говориш?
-А як мені говорити? У мене син. Мені його виховувати треба, принаймні ще десять років.
-Настю, треба, щось вирішувати.
-Ти чоловік – ти і вирішуй!
-Зробімо так. Розлучаємося. Квартира і машина залишається тобі. На виховання сина буду кожен місяць переводити гроші.
-Гарний варіант. Я згодна.
-Цікава ти, Настя, людина!
-Не більше, ніж ти, Костю! Мама мені перед весіллям говорила: “Навіщо ти виходиш за цього красеня? Все одно він від тебе втече”. Не послухалася. Що ж поробиш? Мені всього тридцять чотири – треба по новому своє особисте життя влаштовувати.
-Настю, я радий, що у нас немає один до одного претензій, – Костянтин встав з-за столу. – Займися розлученням і всіма оформленнями, і переоформленням. А я все сплачу.
-Прекрасно! Щось треба буде – я тобі подзвоню.
Костянтин вийшов озирнувся. знайшов поглядом свого сина:
-Тарасику! – радісно гукнув йому.
Той підбіг посміхнувся сумною усмішкою:
-Синку, я тобі телефон купив, – подав коробочку. – Самий модний!
-Спасибі! – на обличчі сина майнула лише посмішка.
-Тарасе, ми повинні розлучитися. Так вийшло.
-Я розумію, – по-дорослому сказав син. – Ти мені вже не тато.
-Сину, ти що говориш? – Костянтин здригнувся, подивився синові в очі.
-Тату, мені скоро буде десять років. Я все розумію.
-Синку?!
-Тату, йди!
Тарас вже знав, що у тата є інша тьотя, яку він любить більше мами. Що у них скоро з’явиться хлопчик, якого тато буде любити більше, ніж його. Знав він, що і у мами є інший дядько, який, напевно, скоро переїде жити до них.
Але ж ніхто з батьків його, Тараса, свого рідного сина, не спитав хоче він цього чи ні…