Олена повернулася додому з важкими пакетами в руках. Зайшла на кухню та почала викладати продукти, як раптом туди зайшла дочка. – Мамо, я просила купити ковбаси, а ти знову зелені накупила! Хто це буде їсти? – ображено сказала донька, – Я. Це буду їсти я, – відповіла жінка. – Чому ти не купила те, що я просила? – з натиском запитала дочка. І тут Олена не витримала і сказала все, про що так довго думала
Олена із задоволенням поспілкувалася із сусідкою по дому. Не те, щоб вона любила плітки чи сусідка була її подругою… Справа в тому, що додому ноги не несли. Не хотілося туди. Як там зараз кажуть? «Від слова «зовсім». Зовсім не хотілося додому. Але ж не стояти біля під’їзду. Не літо, однак. Поки із сусідкою балакали, ноги підмерзли, а занедужати жінці не хотілося. Теж від слова «зовсім»!
У квартиру зайшла тихенько. Із зали, відданої на проживання молодій сім’ї, вийшла донька. Заспана. Пройшла за мамою на кухню. Олена почала викладати вміст пакету. Це були її улюблені овочі та зелень.
– Мамо, – ображено задзвенів голос доньки, – я просила тебе купити ковбаси та сметани, а ти знову накупила «силосу»! Хто це буде їсти?
– Я. – відповіла жінка, – цей «силос» буду їсти я. Олена постаралася загнати своє роздратування глибше. Виходило погано. “Силос”! Це ж треба так обізвати зелень! Слівцем зятя.
– Чому ти не купила те, що я просила? – З натиском запитала дочка.
– Ти цілий день провела вдома, чому сама не купила? – Олена склала пакет – піде під сміття.
– Ти ж знаєш! У нас немає грошей! – промовила донька.
– Дивно, – хмикнула Олена (якщо чесно, їй теж хотілося закричати, але доводилося стримуватися), – коли ти привела сюди чоловіка, ми домовилися, що за квартиру платитиму я, а ви купуватиму продукти. Я справно виконую свої зобов’язання. А ви? Весь минулий тиждень вас годувала я. І до цього місяць я теж. І якщо пам’ятаєш, ще раніше, теж я. У понеділок твій чоловік отримав зарплатню. Сьогодні лише четвер, а у вас уже немає грошей. Дивно, не знаходиш?
– Ти ж знаєш, ми були на дні народження подруги! Купили подарунок! – виправдовувалася донька.
-Я не винна, що твій чоловік заробляє стільки, що вистачає тільки на подарунок подрузі, – Олена розвернулася і пішла до себе в кімнату.
Так, зятя вона відверто не любила. За що? Немає за що. Просто так. До речі, взаємно. Не сподобалися одне одному з першого погляду. Ще більше відвернуло прохання доньки прописати його до квартири. Ось цього не буде поки ще Олена жива. У зятя є квартира батьків. Хай там буде прописаний.
– Мамо, дай мені грошей, я схожу в магазин, – донька рішуче відчинила двері кімнати Олени і вимогливо простягла руку.
Олена подивилася на похмуру дочку.
– У борг дати можу, – нарешті сказала вона, – з авансу повернете.
До авансу набігла чимала сума. Відмовляти молода сім’я ні в чому не хотіла. Аванс був маленьким і не міг перекрити борг. До заробітної плати борг збільшився. Зять ходив чорніший за хмари, з тещею не розмовляв, дивився звинувачуючи.
Олена часто затримувалася на роботі, взяла підробіток, іноді виходила у вихідні. Аби не бачити і не чути ні дочку, ні зятя.
– Так не можна, – говорили одні подруги, – вона ж твоя донька. Сім’ю треба підтримати. З тебе впаде чи що?
-Правильно робиш! – говорили інші, – Сіли на тебе і їдуть. Не подобається? Нехай до свекрухи сходить пожити! Нехай тепер там нагодують!
Так тривало близько півроку. Дочка нарешті влаштувалася на роботу. Потроху повертала борг. Відносини не налагоджувалися. Точніше, ніхто й не намагався їх налагодити.
Одного дня дочка заявила, що вони з чоловіком ідуть жити на орендоване житло. Олена тільки знизала плечима – як хочете. Молода сім’я з’їхала. Дочка не дзвонила. Олена дізнавалася про її життя лише від знайомих. Переживала. Жінка себе докоряла за те, що так вчинила з рідною людиною. Але з іншого боку – вона тягла їх рік. Цілий рік сім’я доньки була під її крилом. А у відповідь що?
Скільки разів брала телефон, щоб зателефонувати. Не дзвонила. Якщо самі не дзвонять, значить, не потрібна.
Якось побачила доньку разом із її свекрухою. Вони розмовляли про щось, сміялися. Образа нахлинула на жінку. Олена відвернулася і пішла, намагаючись залишитися непоміченою. Весь вечір проплакала.
– От так і буває, – гірко думала вона, – ростиш, ростиш, душі не чуєш, а вони он як…
Новорічну ніч Олена вирішила просто проспати. Навіть стіл не готувала. Ялинку, звісно, поставила, прикрасила. І все! Жодного настрою не було. Подруги кликали до себе. Ні. Не хочеться веселитися.
О десятій годині вечора у двері подзвонили. Олена тільки збиралася переодягнутися в піжаму.
– Напевно, Оля прийшла, – з роздратуванням подумала жінка, – та обіцяла, що прийде піднімати настрій.
Якщо когось і можна було проігнорувати, то не нерозлучну подругу. Олена відчинила двері, і на неї вихором налетіла … дочка.
-Мамо! – обіймала донька Олену. Як же я люблю тебе! Ми до тебе Новий рік відзначати приїхали! Ой, а ти не готувалася? Не занедужала? Все нормально?! Ну, тоді ми миттю.
Олена здивувалася, коли зять обійняв її та поцілував у щоку.
За святковим столом, накритим донькою із зятем, багато говорили. Молодята розповідали, як ображалися на неї, як злилися, як уживалися потім у своїй самостійності, скільки разів пересварилися а потім помирилися. І вони дуже вдячні Олені, що перестала їх тягнути на собі, а дала відчути себе самостійною сімейною парою. І що тепер, тільки тепер, можна подумати і про малюка.
А наступного дня пішли до сватів. Свято-то тривало!