Олеся Петрівна 5 днів годила доньці і внуку, як могла. Готувала обіди, вечері, прибирала. Та все не так… То їжа занадто жирна, то поставила щось не там. Внук цілий день за комп’ютером, Ірина приходила пізно. Бабуся явно нікого не цікавила. Та останньою краплею стала випадково почута розмова
-От чому так, мамо? Ну можна ж подзвонити, сказати, що ти скоро приїдеш?! І ще й попривозиш всякого… Навіщо мені стільки? – в голосі чулося невдоволення й докір
-Та ж це все домашнє, все для вас. Я так старалася… І закрутки, і соління. Все ж вам.
Олеся Петрівна важко зітхнула і сіла на стільчик. Вона вже ж не молода і ці поїздки давалися їй все важче і важче. Діти повиростали – всі троє самодостатні, мають власне життя, сім’ї. На стареньких батьків часу зовсім не знаходять.
Один син одружений, є двоє діток – дівчинка й хлопчик. Давно живе в іншому місті. До бабусі онуків привозить дуже рідко, дзвонить також нечасто. Ну хоч дзвонить…
Інший син на заробітки поїхав за кордон. Так і залишився там жити… Там і сім’я в нього, двоє діток. Як поїхав на заробітки – так додому ні разу й не приїжджав. Онуків бабусі з дідусем, показував хіба на рідкісних фотографіях. Все дуже зайнятий – робота, сім’я, діти. На свята не приїжджає. З днем народження батьків навіть може не привітати…
Ну і донечка наймолодша… Має сина та з особистим життям щось не склалося. Олеся Петрівна з чоловіком старалися, як могли допомогти із вихованням онука. Але як почалася школа, донька забрала дитину до себе, і вже ніби й не потрібна їй ніяка допомога. Все рідше почала приїжджати до батьків і онука привозити. І ніби ж і живе поряд… А батько малюка, як пропав після народження дитини так і ні слуху, ні духу від нього.
Олеся Петрівна звичайно ж нудьгувала без нього – живуть поряд, а єдиного внука побачити нема змоги. Вічно донька то на роботі, то купа справ. І так може тривати місяцями.
А скільки разів вони хотіли вибратися до доньки погостювати. Та завжди відмовку якусь знайде. Ну і ось Олеся Петрівна не стрималася з того всього – просто взяла і приїхала нічого не питаючи. Чоловік також хотів, та здоров’я вже не те.
І ось вона тут, а її приїзду явно не раді. Втомлена з дороги, вона тихо сиділа на кухні і вислуховувала, що їй говорила донька.
-Як це так, мамо? Як можна було повідомити про приїзд в останній момент? А якщо б мене вдома десь не було по роботі? І так ледве відпросилася. В квартирі он холодильник пустий. Нічого не приготовано.
-Скучила я за вами, Ірочко. Ну ти чого так сваришся? Ти ж на дзвінки не відповідаєш, поки ми те повідомлення розібралися з татом, як написати… Максимка дуже хотіла побачити…
-Так а що сталося? Що за такий поспіх? Щось з татом?
-Та ні, нічого не сталося. Все з батьком добре.
В коридорі почулися кроки – прийшов Максимко якийсь зовсім без настрою. Олеся Петрівна швиденько побігла обійняти внука.
-Ого, як ти виріс. Скоро вище нас будеш.
-Ну бабусю, – намагався вирватися з обіймів Максим. Та все ж видно було, що він радий бачити Олесю Петрівну.
-Ну що давайте вечерю приготуємо?
-Я все встигла, мамо. Сідайте, я зараз.
Повечеряли. Олеся Петрівна була трохи здивована – якісь маленькі порції вже дуже. Внуку їсти треба добре, росте ж. Як не дивно всі понаїдалися і ще залишилось. На секунду в голові жінки промайнула думка, що може в Іри грошей не вистачає на нормальну їжу, то вони б із чоловіком допомогли. Назбирали ж трохи.
Олеся Петрівна пройшлася по квартирі, позаглядала всюди. Дорогі меблі, ремонт, сучасна техніка… З грошима проблем тут явно не було.
-Мамо, а ти на скільки приїхала? – запитала Ірина.
-А що вже вам набридла? Ненадовго я. Хазяйство в мене та й дід заслаб щось останнім часом.
-Зараз просто квитки розбирають. Піду завтра тобі одразу і куплю, бо потім не залишиться.
Що ж робити? Довелося погодитися. Тим більше, коли тобі так прямо натякають, що пошвидше їхати треба.
Олеся Петрівна 5 днів годила доньці і внуку, як могла. Готувала обіди, вечері, прибирала трохи. Та все не так… То їжа занадто жирна, то поставила щось не там. Внук цілий день за комп’ютером. Ірина приходила пізно, або взагалі ще могла кудись після роботи податися. Компанія бабусі очевидно нікому не була цікава, і їй явно давали зрозуміти, що вона тут зайва.
Та останньою краплею виявилася випадково почута розмова Ірини з сином. Максим питався, а коли вже бабуся поїде додому. Бачте, йому нудно, друзів не покличеш ще й бабуся купу питань задає весь час.
Після почутого в Олесі Петрівни на очі навернулися сльози. Не довго думаючи, вона одразу ж зібрала речі і попрямувала до виходу.
-Мамо, куди це ти? В тебе ж тільки завтра поїзд?
-Нічого страшного, дочко, можна і поміняти білет. Як ви мені так не раді, то і робити мені тут нічого. Не таке ми тобі з батьком виховання давали…
В касі на вокзалі квитків таки не було. Вдягнувши хустину Олеся Петрівна сиділа і думала про своє життя. Чому так? Чому віддавши дітям стільки сил і років життя, тепер на старості вона виявилася їм непотрібною? Все життя відмовляла собі у всьому, все дітям віддавала. А тепер он як, зайва вона виявляється…
Додому добралася пізно. Чоловік радісно розпитував, як там донька, як онук. От тільки що казати?
-Чудово у них все. Так гарно мене зустріли і відпускати додому не хотіли.
Видно було, що чоловік з нетерпінням чекав її ці дні. Видно було, що нудьгував. Ось вони двоє, нікому не потрібні, крім самих себе на старості років. Можливо й треба дітей вміти відпускати в доросле життя, хай живуть так, як вони хочуть.