Леонід, як і завжди, обідав в улюбленому кафе. Раптом він побачив її, Діану! Скільки ж років пройшло.. Вона йшла до нього: – Здрастуй, Льонь. Я присяду? Він кивнув. – Добре виглядаєш, Діанко.. – Ти теж, Льоня. Видно розлучення пішло нам на користь.. – Напевно.. Як же так вийшло тоді, Діанко? Чому так сталось? Діана мовчала.. А через три дні, Діанина подруга відкрила йому таємницю
Замовив собі, як зазвичай, стейк з яловичини, овочевий салат, булочку з марципаном і дві чашечки кави. Стейк, як і зазвичай, був на висоті.
Я завжди, кожен робочий день тут обідав, в цьому ресторані, останні три роки. Пообідавши, сидів пив з насолодою каву. І тут побачив її. Вона йшла до мого столика. Рука з чашкою кави застигла на місці.
-Здрастуй, Льонь.
Дивився на неї в усі очі. Вона мило посміхнулася. Тієї своєю усмішкою, яка снилася мені протягом останніх п’яти років. Тих п’яти років, які пройшли без неї.
-Я присяду?
Я кивнув. Сівши, вона, продовжуючи зніяковіло посміхатися, деякий час дивилася на мене мовчки. Я теж мовчав.
-Як твої справи, Льоня?
-Здрастуй, Діана. Справи нормально. Краще за всіх.
Вона задоволено кивнула.
-Добре виглядаєш, Діанко.
-Ти теж. Набагато краще, ніж тоді, п’ять років тому, коли ми бачилися востаннє.
-У будівлі РАГСу, п’ять років тому, коли розлучалися. Ти теж виглядаєш набагато краще. Набагато краще. Значить розлучення нам пішло на користь?
-Виходить так, – відповіла вона, все так же посміхаючись. Але я помітив, як щось здригнулося в її погляді.
-Сама як? Чоловік, діти? Робота?
-У мене все добре. Чоловіка немає, дітей теж. Робота є.
-А що так, Діано? Він не одружився на тобі?
-Та якось так вийшло. А ти чому не одружений досі, Льонь? Молодий, гарний, успішний чоловік.
-А не хочу. Навіщо? Щоб в один прекрасний день дізнатися, що любов пройшла, зів’яли помідори? Краще одному. А розважитися, жінок завжди вистачає, тим більше такому, як ти сказала, молодому, успішному і красивому.
Я помітив, як знову щось здригнулося в її очах, вони стали сумними, хоча до цього світилися радістю.
-Значить у тебе все добре, Льоня?! – навіть скоріше не питаючи, а стверджуючи сказала вона. Я кивнув.
-Так, краще за всіх.
-Ну і добре. Гаразд піду. Рада була тебе побачити, Льоня.
Вона встала.
-Я теж радий був тебе побачити.
Діана подивилася на мене ще раз, посміхнулася і пішла до виходу. Я дивився їй услід. На її легку ходу. Раніше я завжди милувався їй, вона красиво вміла ходити. Так, що погляд мимоволі зупинявся на цій красивій жінці.
Ч*рт. Настрій зіпсовано на весь день. Допивати каву різко перехотілося. Не було тебе п’ять років. Якого ж ти знову з’явилася? Кинув на стіл гроші і вийшов сам. Діани ніде видно не було. Сів в свою машину і поїхав в офіс.
Через три дні, це була п’ятниця, пішли з друзями в боулінг розслабиться, після завершення трудового тижня. Непогано покатали кулі. Я як завжди на суботу приглядав собі ляльку. Треба було розслабиться до кінця.
Через дві доріжки від нас побачив трьох дівчат, які з захватом катали кулі і кожен раз повискувала, коли куля збивала кеглі. Одна з них була мені знайома. Підійшов до неї.
-Кульки катаємо, Ань? – сказав їй на вухо. Вона здригнулася. Різко обернулася.
-Господи, ти! Чого підкрадається ззаду як лисиця? Налякав!
-Вибач. Розслабляєшся?
-Звичайно, а що?
-А чоловік? Або ти з ним?
-Ні, Колька вдома, заслаб трохи.
-Коля вдома, а ти відпочиваєш? Весело. Не ревнує? А маленький де?
-Малому вже 11 років. Він у бабусі. Не ревнує. Тим більше, я тільки до одинадцяти. Він мене відпустив. Ти ж знаєш, як я обожнюю боулінг. Хотіли разом йти, а він, як навмисне, заслаб.
-Як час летить. Твоєму малому вже 11 років! Давно його не бачив. Великий виріс?
-Скоро мене наздожене. Такий же великий росте, як і його батько. П’ять років минуло, Льонь, як ти Валерку мого не бачив і взагалі нас з Колею не бачив. Ти як з Діаною розлучився, так і зник.
-Вона твоя подруга була.
Настрій стало знову став пропадати. Знову Діана!
-А я бачив її, дні три тому. Класно виглядає! Ще краще, ніж раніше.
-Так, Діана у нас дуже сильна. Вона впоралася. Молодець.
-З чим впоралася, я не зрозумів?
-З хво… – Аня замовкла, закривши рот долонею. Дивилася на мене витріщивши очі. Я взяв її за лікоть.
-Не зрозумів? Що сталося?
-Вона хіба тобі не сказала?
-Ні. Говори…
Аня вивільнила лікоть з моєї руки.
-Вона заборонила тоді тобі говорити. Але гаразд, думаю тепер можна. Їй п’ять з гаком років тому поставили нехороший діагноз. Про це знала тільки я і її батьки. Тобі вона заборонила говорити категорично. У мене навіть Коля нічого не знає.
-Вона тому розлучилася зі мною?
-Так. Щоб ти не опирався довго з розлученням, ти ж любив її сильно, вона сказала, що у неї з’явився інший. Хоча ніякого іншого не було.
-Чому? Чому, Аня? Вона не вірила в мене?
-Власне, що вірила. Вона знала, що ти побіжиш рятувати її. Кинувши всі сили і ресурси. І загубиш свою кар’єру, яка у тебе тільки пішла в гору. А успішний результат боротьби з тим всім був малий. Ти знаєш статистику по такому? Ось. Кар’єру б ти свою загубив би і її б не врятував. І в підсумку залишився б ні з чим.
Тобі все довелося б починати з нуля. Вона не могла цього допустити. Сказала, що нехай я піду, але він не стане у мене невдахою. Вона вірила, що у тебе все вийде…
-Вона одна боролася з цим?
-Фактично так. Допомагали тільки її батьки і я, таємно від Колі.
-А зараз?
-А зараз вона здорова, після чотирьох років боротьби, Льоня. Місяць тому вона проходила обстеження. Нічого не виявили. Вона перемогла. Льонь.
Аня погладила мене по руці.
-Зате в тебе ж все добре?! Ти успішний. У тебе все вийшло…
-Вийшло. Але якою ціною? Скажи мені, чому ви, жінки вирішуєте за інших? Чого так?
-Льонь, заспокойся. Це був її вибір. Льоня, ти весь зблід. Може води?
-Не треба. Вона з батьками живе?
-Ні. Батьки продали свою квартиру і дачу. Вони все продали, що у них було. Тата Діани не стало, три роки тому.
-Що ж це таке?! І ніхто нічого не сказав! А Зоя Миколаївна?
-Вона поїхала до сестри у Львів. Вона її давно кликала до себе, після того як Костянтина Сергійовича не стало. Там десь в передмісті живе з сестрою.
-Я знаю де це. Там котедж у Діаниної тітки.
Подивився в очі Ані вимогливо.
-Адреса? Її адреса? Де вона живе зараз? Тільки не кажи, що ти її не знаєш.
-Льонь, але вона мені не дозволяла…
-Мені всерівно, що вона тобі дозволяла, а що ні. Ань, досить грати в хованки. Догралися уже. Говори.
-Льонь, може спочатку подзвониш їй, га? Ну будь ласка.
-Номер телефону?
-Ти його знаєш. Вона його не міняла.
Я знав цей номер. Скільки б часу не минуло, але я його ніколи б не забув, хоч і намагався. Прибрав його зі свого списку контактів, і взагалі змінив за цей час не один телефон.
-Це добре, що не міняла. А тепер адреса. Я подзвоню, але пізніше.
-Гаразд. Напевно, так буде краще. Ви обоє вкохані один в одного. Ти ж її так і не забув? Я бачу це по тобі. Вона теж не забула. Діана кімнату знімає. На більше грошей не вистачає. Вона ж і кредити ще виплачує, які довелося брати…
Таксі привезло мене на околицю міста. Я дивився на будинок. Старий. Весь обшарпаний. У дворі на лавочці сиділа компанія. Все убого. Час тут ніби зупинився ще з радянських часів. Пройшов в під’їзд. Піднявся на третій поверх. Будинок був чотириповерховий. У цей момент відчинилися двері потрібної мені квартири. Звідти виходила якась бабулька. Я швидко зробив крок вперед.
-Ти куди це? – бабця здивовано на мене подивилася.
-Сюди, куди ж ще?!
-До кого? – настирна яка бабця. Загородила мені прохід.
-До Діані.
-А вона знає, що ти до неї йдеш? І хто ти їй?
-Багато питань бабуся. Дайте я пройду.
-Ні не дам. Хіба мало всяких пройдисвітів ходить.
-Я чоловік Діани!
-Чоловік!!! Дивись но, з’явився молодик, не запилився. А де ти був, ЧОЛОВІК, весь цей час?
Пройшовся по коридору. М-да стара ще напевно, довоєнна комуналка. Бабуся пішла слідом за мною. Я зупинився і дістав мобільний. Набрав її номер.
-Тихо, бабусю! – скомандував старенькій. Пішли гудки. Потім вона взяла трубку. Я мовчав. Вона також. Потім сказала.
-Здрастуй, Льонь.
-Здрастуй, Діано. Я прийшов за тобою.
-Як прийшов? Куди? – двері кімнати, навпроти якої я стояв відкрилася. Діана була в халаті. У тому, своєму халаті, домашньому, який я добре пам’ятав.
Ми так і стояли з нею, притискаючи телефони до вуха і дивилися мовчки один на одного. Потім разом опустили руки. Діана, відступила назад в кімнату. Інстинктивно поправила прядку волосся. Пригладила халат. Я зайшов і закрив двері, перед носом допитливої бабці. Підійшов до неї впритул. Вона дивилася на мене своїми приголомшливими очима, знизу вгору.
-А ти вмієш наводити затишок всюди, де б не була. Навіть тут в цій дірі.
-Ти все знаєш?
-Знаю. Аня мені все розповіла. Чому, Діаночко?
-Тому, що дуже сильно любила тебе. І не хотіла, щоб ти знищив через мене все, до чого йшов так довго. А ти б знищив, я знаю. Я знаю, що тобі було дуже боляче. Але ти повинен був це пройти.
Та й я не хотіла, щоб ти бачив мене… такою, як я була тоді. Щоб запам’ятав мене, якщо мені судилося піти туди, звідки не повертаються, здоровою і красивою. Тією, яку ти любив, а не жалюгідну тінь.
Так, рідний мій, я зробила вибір за тебе. І у мене все вийшло.
Вона простягла руку і торкнулася моєї щоки. Провела кінчиками пальців по ній. Потім погладила моє волосся.
-Ти зараз успішний молодий чоловік. Тобі всього 35. І у тебе все попереду.
-Тобі 36.
-Майже 37. Так, Льоня. Життя пройшло.
-Прошло? Ні. Може навпаки, тільки починається?
-Льонь. Тобі потрібна молода. Дитинку тобі народить.
-А ти що стара? Збирайся.
-Куди?
-Додому. Сюди ти більше не повернешся.
-Льонь, я нікуди не поїду.
-Поїдеш, жінко! Я тебе прямо в халаті звідси заберу.
-На якій підставі ти розпоряджаєшся?
-На підставі глави сім’ї і твого чоловіка. Тепер я буду робити за тебе вибір. Ти зробила колись за мене, тепер моя черга.
-А ми ще сім’я?
-Сім’я.
Побачив на столі наш весільний портрет. Тут же лежав паспорт Діани. Взяв його.
-Ти навіть прізвище моє не змінила на своє дівоче!
Кинув паспорт на стіл.
-Одягайся. Я викликаю таксі…
Завів її у свою квартиру. Велику в елітному будинку. Вона стояла, притискаючи спортивну сумку з речами до себе і оглядала інтер’єр. Дивився на неї.
-Тепер це твій дім, Діано. Навіть якщо не захочеш жити зі мною, квартира буде все одно твоя, а не ота кімнатка обшарпана.
Вона опустила сумку на підлогу, підійшла до мене. Я обняв її.
-Ти в ресторані як опинилася?
-Я просто знала, що ти там постійно обідаєш. Я все про тебе знала. Прости мене, Льонь. Я так за тобою сумувала…
…Коли вранці Діана прокинулася в великому ліжку, насамперед вона обмацала ліжко поруч з собою. Леоніда не було. Вона відкрила очі.
Вся постіль була усипана квітами, а з кухні йшов ароматний запах свіжозвареної кави. Вона почула голос чоловіка, який щось наспівував. Діана лягла на подушку, розкинула руки в різні боки і щасливо посміхнулася…