Вікторе, скоро у нас 30-річчя весілля, – сказала чоловікові Люда. – Я пам’ятаю, – посміхнувся Віктор. – Ти подарунок мені ще не купив? – Ні. – От і добре, бо я хочу, щоб ти купив нам самовар
– Вікторе, скоро у нас тридцятиріччя весілля, – якось увечері сказала чоловікові Людмила.
– Так, я пам’ятаю, Люда, пам’ятаю, – посміхнувся Віктор. – Але не так вже й скоро. Рівно через три місяці.
– Ти подарунок мені ще не купив? – чомусь поцікавилася дружина.
– Ні, – відповів здивовано чоловік. – А що? Ти не турбуйся, я придумав, що тобі подарую.
– От і добре, що не купив, – радісно видихнула дружина. – Тому що я сама собі подарунок придумала. Вірніше, нам з тобою, спільний подарунок, на двох.
– Зачекай, – запротестував чоловік. – Я ж вже придумав. Що придумав, те і подарую.
– Це ти зачекай! – перебила чоловіка Людмила. – Думаєш, я навіщо цю розмову почала? Хочу, щоб ти купив нам з тобою до ювілею весілля самовар.
– Самовар? – Вікторй недовірливо подивився на дружину. – Ти це серйозно?
– Так. Самовар. Золотий.
– Що? – У чоловіка навіть подих перехопило. – Прямо таки золотий?
– Ну, ні, звичайно. Латунний. Але він же блищить як золотий. І ще я хочу, щоб був він великим.
– Навіщо нам з тобою великий самовар? У нас сім’я раз-два та й все. Ти, я, і дочка незаміжня досі.
– Ну і нехай. Я хочу великий самовар, пузатий.
– Електричний?
– Ні, справжній, жаровий.
– З глузду з’їхала? Ми ж з тобою в квартирі живемо.
– Ну і що?
– А де ми його розтоплювати будемо.
– На балконі.
– Там не можна, – відрізав Віктор. – Сусіди дим побачать і нас оштрафують.
– Тоді, я на нього просто дивитися буду, – упиралася Людмила.
– Господи! Ну, навіщо тобі самовар? – Віктор не знав, як переконати дружину. – Ми ж сучасні люди.
– А тобі, що, грошей на нього шкода? – не здавалася дружина. – Якщо для тебе це дорого, згодна зі своїх заощаджень половину вартості подарунка оплатити.
Хід дружини був хитрий і потрапив в точку.
– Я що, безробітний, чи що? – буркнув невдоволено Віктор. – Але, все одно, Людо, поясни мені, навіщо нам самовар? Я чомусь все ніяк не зрозумію.
– А що тут пояснювати? Я завжди мріяла, що буде у нас з тобою велика сім’я і купа онуків, – зізналася дружина. – Що ми будемо сидіти разом за великим столом, а в центрі нього – великий самовар. Як в моєму дитинстві. І ця мрія у мене до цих пір не вщухла, розумієш? З великою родиною не вийшло, так ти мені хоч самовар подаруй.
– Добре, – важко зітхнув чоловік. – Де хоч ці самовари тепер продають?
– Фух! – усміхнулася дружина. – Через інтернет замов. Зараз через інтернет будь-яку річ купити можна – справа нехитра.
Віктор цілий місяць вибирав в інтернеті самовар, все тягнув, сумнівався, але, все-таки, одного разу в їх квартирі з’явився пузатий золотий красень, аж на сім літрів.
В той день радості Людмили не було меж. Вона поставила самовар в тісній кухні на стіл, трохи помилувалася ним, потім заметушилася: поставила на плиту гріти чайник, і стала діставати з фотоальбому старі пожовклі фотографії свої родичів, яких вже давно немає на цьому світі, і розвішувати їх по стінах кухні – приклеюючи звичайним милом.
– Ти що робиш? – занепокоївся чоловік. – Ти навіщо стіни псуєш?
– Це ж мило, воно відмивається, – дивною посмішкою посміхнулася дружина. – Ти не турбуйся. Це я гостей на самовар запрошую. Хочу перед родичами похвалитися твоїм подарунком.
– З глузду з’їхала? – Віктор стурбовано поглянув на дружину, потім додав: – Ти, це … Ти б заспокійливе прийняла якесь …
– Думаєш, я з глузду з’їхала? – засміялася Людмила. – Я зараз в самовар з чайника окропу наллю, і станемо ми з тобою чаювати, та з родичами розмовляти. А ти, замість того, щоб про мене погано думати, самовар всередині помий гарненько. Цікаво, коли дочка з роботи прийде? Чогось вона останнім часом за північ приходить.
Віктор тільки захитав головою. В голові його знову промайнула думка, що з дружиною коїться щось незрозуміле.
Але, все-таки, скоро, як і обіцяла дружина, вони сіли за стіл. Людмила на той час заварила чай, наклала в красиві вази пиріжки та цукерки. Коли розлили по чашках чай, за столом виникла пауза. Потім Людмила заговорила.
– Ну, що родичі … – звернулася вона до фотографій. – Ось і ще одна мрія моя збулася. Дивіться, який у нас з’явився в будинку самовар. – Вона подивилася на чоловіка, і йому, чомусь, стало незатишно. Йому здалося, що родичі, і правда, з великою увагою слухають Людмилу. А вона продовжила. – Тепер я вас попрошу, щоб ви допомогли мені виконати мою головну мрію – нехай моя дочка швидше вийде заміж і принесе мені купу онуків. Ви там, нагорі, попросіть про це кого треба. А я за вас помолюся. Гаразд? Обіцяю вам. Чесне слово…
В цей час Віктор почув, як вхідні двері квартири хтось відкриває ключем.
– Здається, дочка прийшла, – вигукнув він голосно з полегшенням. – Ти вже, Людмила, при дочці таке ось не думай говорити. А то вона знову роздратується. Буде казати, що ми від неї хочемо позбутися …
Але дочка сьогодні була в чудовому настрої.
– Ух ти! – вигукнула вона, побачивши на столі самовар. – Ось це краса! Золотий самовар! А чого це ви сюди фотки розвісили? – Потім донька раптом дивно заусміхалася, обернулася і голосно комусь сказала: – Володя, проходь вже сюди, не соромся.
І в кухню увійшов незнайомий молодий чоловік, який, посміхаючись, ледь помітно кивнув головою і скромно сказав:
– Доброго дня … Приємного апетиту …
– Мамо, тату, це Володя … – Дочка злегка почервоніла. – Ми вирішили з ним одружитися. І головне … це … У нас з ним, здається, буде дитина. Ви, якщо що, не проти?
– Ми? .. – Віктор миттєво втупився на дружину.
А та, дивно посміхаючись, знову дивилася на пожовклі фотографії на стінах, і в куточках її очах заблищали сльози … Сльози щастя …