Того дня у бабусі і дідуся ніхто не відповідав. Я вже зібралася йти, як відкрилися сусідні двері: – Вам кого? – Я до Вакуленків прийшла. Я їх внучка. Старенька подивилася на мене уважніше і сказала: – А ти не знаєш, що сталося з ними?. – Ні. – Хотіла з бабусею і дідусем побачитися? – Хотіла. А ще – з татом, – видихнула я. Старенька якось так глянула на мене, що я відразу все зрозуміла.
Мама була дуже красива, але це було її єдина перевага. Так говорив тато. А я, обожнювала його до завмирання серця, дивилася на все його очима.
Тато викладав студентам політологію. Він був дуже розумний, з інтелігентної родини, яка відразу не прийняла мою маму. Я набагато пізніше дізналася історію їхнього знайомства. Тато в складі цілинного студентського загону їздив в якийсь колгосп будувати там загони для тварин. Мамі було 17 років, і вона працювала дояркою. Освіта у неї була 8 класів, і то з натяжкою – навіть через багато років життя з татом, вона так і не навчилася швидко читати, водила по рядкам пальцями і тихо шепотіла послідовність складів. Зате красунею вона була незвичайною! Тендітна, з білою прозорою шкірою, медово-золотистим волоссям до пояса, з синіми волошковими очима і точеним профілем. На весільній фотографії вона виглядає як на картинці з журналу. Тато був високий, чорнявий, з густими вусами і дуже мужній. Мама завагітніла того літа від тата, і йому довелося з нею одружитися. Ні, колись він, напевно, її любив. Але батьки тиснули на нього, звинувачуючи маму в тому, що вона обманом захомутала його, в університеті навколо так і крутилися молоденькі аспірантки, які може були не такі гарні, але зате освічені і розумні, здатні підтримати будь-яку розмову. А крім того, в ті кілька разів, коли тато намагався брати її на якісь прийоми і посиденьки, вона так неакуратно їла, не вміла користуватися столовими приборами і так голосно сміялася, що йому було соромно за неї. Він не соромився говорити це мамі, і та лише хитала головою з сумною посмішкою, не наважуючись йому заперечити.
Я ні за що не хотіла бути схожою на маму. Хотіла, щоб тато мною пишався. Я ще до школи вивчила абетку і читала куди краще, ніж моя мама. Я цілими днями вправлялася з числами, щоб, коли тато задасть мені черговий приклад, дати правильну відповідь і заслужити його похвалу. За столом я уважно спостерігала за тим, як поводиться тато і повторювала за ним – їла з закритим ротом, не вилизувала тарілку хлібом, як це робила мама, користувалася виделкою і ножем. Незважаючи на все це, тато не особливо був до мене розташований. Дні, коли мені вдавалося поговорити з ним, ставали надовго моєю втіхою і я подумки перебирала фрази, сказані ним мені.
А коли я вчилася в другому класі, тато пішов від нас. Мама довго приховувала від мене, але, врешті-решт, я все одно дізналася, що у нього з’явилася інша жінка. Коли я почула це страшне слово «розлучення», я думала тільки про одне: «Хоч би тато забрав мене до себе …». Але, звичайно, я залишилася з мамою. З квартири нам довелося з’їхати – вона належала бабусі з дідусем, і ті були тільки раді позбутися від нас з мамою. Якийсь час вони надсилали на нашу адресу невеликі грошові перекази – тато кожен місяць, а бабуся на день народження і Новий рік. Але крах нашої сім’ї збігся з розвалом союзу, тому дуже скоро тато залишився без роботи, і грошові перекази закінчилися. Мама влаштувалася в кілька місць прибиральницею і з ранку до вечора мила підлогу. Платили їй мало, зарплату часто затримували, так що жили ми бідно. Мамина краса з роками потьмяніла, і тепер я не могла бачити в ній нічого хорошого. Я винила подумки її за те, що тато кинув нас.
А тато, згодом, подався в підприємці. Один раз він заїхав до нас і привіз мені нову куртку і залишив трохи грошей. Цей день надовго врізався в моїй пам’яті: була зима, я тільки повернулася зі школи, змерзла в своєму старому пальтечку, рукава якого були давно мені короткі. Тато стояв біля під’їзду – мама була на роботі, і йому ніхто не відчиняв двері, але він не пішов, стояв і чекав. Моя душа зраділа – тато не забув про мене! Я напоїла його чаєм з цукром, без кінця розповідаючи про свої успіхи в шкільному навчанні, всім виглядом намагаючись показати, яка я стала розумниця. Тато слухав мене неуважно, але не йшов, допив чай до кінця. Розгорнув нову курточку, від якої я була просто в захваті, поклав на стіл гроші і сказав:
– Це матері передаси. А на наступний місяць ще привезу.
– А на мій день народження приїдеш? – несміливо запитала я.
Тато уважно на мене подивився, немов забув, що через місяць у мене день народження. Потім сказав:
– Звісно! Що тобі подарувати?
– Ляльку! – сказала я і трохи зніяковіла – я вже була досить дорослою для ляльок, але слова самі вирвалися у мене. Чомусь саме цей символ дитинства мені хотілося отримати з рук тата. Зазвичай він купував мені на день народження книги.
– Добре, – кивнув він, – буде тобі лялька.
Коли мама повернулася, я з гордістю розповіла їй про візит батька. І про те, що він прийде на мій день народження і подарує мені ляльку.
Чи треба говорити, що в свій день народження я бігла додому на всіх порах, боячись, що тато не дочекається мене. Я сподівалася, що він буде стояти біля під’їзду, але його не було. Напередодні мама спекла торт, а вранці подарувала новий джемпер з візерунками, такі були в моді, і я давно про нього мріяла. Торт я не чіпала – чекала тата. Але він так і не прийшов. Увечері, коли мама повернулася з роботи, ми разом з нею з’їли його. Але у мене зовсім не було святкового настрою, а під кінець я взагалі розридалася. Звичайно, мама все зрозуміла, але не стала нічого говорити про тата.
На наступний день мама простягнула мені якусь коробку.
– Ось, – сказала вона, – на пошті, мабуть, затримка була, вчора повинні були принести. Це тобі від тата.
Я розкрила коробку – там лежала новенька лялька в красивій рожевій упаковці. Я радісно вигукнула і запитала:
– Чому ж він сам не прийшов?
– Напевно, у відрядження відправили, – відповіла мама і відвела очі.
Ця лялька стала моєю улюбленою. Я носила її навіть з собою в школу, не боячись насмішок однокласників. А тато більше не з’явився. І бабуся так і не надіслала мені в подарунок звичний грошовий переказ. Поступово я звикла, що в моєму житті більше немає нікого, крім мами. Але кожен день я сумувала за батьком, і все, що я робила, я робила в надії, що одного разу він повернеться, побачить, яка я стала і буде мною пишатися.
Після одинадцятого класу я вступила до медичного університету. І так мені хотілося поділитися цією новиною з татом, що я будь-що, вирішила його знайти. Я приблизно пам’ятала адресу і татовій квартири, в якій я прожила вісім років, і квартири бабусі з дідусем, в якій бувала тільки у свята. І, нічого не сказавши мамі, я поїхала на пошуки.
У батьковій квартирі мені відкрила якась жінка і сказала, що таких тут немає і вона живе тут вже сім років. Я спробувала розпитати її про колишніх мешканців, але вона зачинила двері.
У бабусі і дідуся ніхто не відповідав. Я вже зібралася йти, як відкрилися сусідні двері, і сухувата старенька в великих окулярах запитала:
– Вам кого?
– Я до Вакуленків прийшла. Я їх внучка.
Старенька подивилася на мене уважніше і сказала:
– Ну коли ти внучка, повинна знати, що вони багато років як в могилі.
Я почервоніла.
– Я не знала … Мої батьки розлучилися, і я …
– Ну так ну так. Розлучилися … Так ти, значить, Марійка.?
– Так.
– Хотіла з бабусею і дідусем побачитися?
– Хотіла. А ще – з татом, – видихнула я.
Старенька якось так глянула на мене, що я відразу все зрозуміла.
– Так їх усіх разом. Дитинко, і не стало. За борги. В один день. Все через батька твого …
Правда обрушилася на мене з такою силою, що мені не було чим дихати.
– Та ти не переживай так, – вимовила старенька. – Молода ти, все життя попереду. Мати жива?
Я кивнула.
– Ось що. Я тобі зараз адресочек дам їх могилок, у мене десь записано. Поїдь поговори з ними, тобі легше стане.
Вона довго рилася в різних ящиках, поки не знайшла потрібну записну книжку. Продиктувала мені номера могилок і назвала кладовищі. Я подякувала її і тут же поїхала, поки не передумала і страх повністю не накрив мене своєю рукою.
Могилки були всі зарослі бур’янами, недоглянуті. Я насилу розчистила їх, щоб прочитати написи. Вони лежали всі рядком, за однією огорожею. Розглянувши дату смерті, я зрозуміла, що сталося це через два дні з моєї останньої зустрічі з татом.
Тільки по дорозі додому, трясучись в старому трамваї, мені спало на думку, що тато ніяк не міг надіслати мені цю ляльку на день народження. Цю ляльку я зберігала до сих пір, берегла її і виділяла з усіх інших подарунків, які до і після цього підносила мені мама. Але ж ця лялька була теж від мами, раптом подумала я. Рум’янець нахлинув на мої щоки, в горлі застряг якийсь ком. Мені стало соромно. Мій батько виявився звичайним банд*том, який згубив своїх батьків. Добре, що ми тоді не жили разом, а то лежати нам з мамою там поруч.
Я не стала розповідати мамі про свою поїздку. Набрехала, що гуляла з подругами. А потім обняла її, сказала, що дуже люблю і додала:
– Дякую тобі за все.
Мама здивувалася і підняла на мене свої очі, трохи потьмянівші з часом, але все ще яскраві волошкового кольору.
– Я завжди знала, що ту ляльку подарувала мені ти. Тому її так і любила.
Великі сльози покотилися з маминих очей. Мені не було соромно за свою брехню. Мені було соромно за всі роки, коли я вважала, що в ній немає нічого хорошого, крім швидко зникаючої краси …